Пам’ять, що зцілює: як пережити травму і втрату

Що таке травматична та автобіографічна пам’ять

Травматичною називають подію, що становить загрозу життю або фізичній цілісності людини. Людина може бути безпосереднім учасником такої події або її свідком.

Під час травматичної події нервова система та органи чуття зазнають перенавантаження, а звичні способи давати раду зі стресом перестають працювати. Унаслідок цього людина може відчувати інтенсивний страх, безпорадність і втрату контролю над ситуацією.

Крім того, під впливом травматичної події порушуються базові правдиві знання про себе, світ і людей навколо. Натомість формуються некорисні, деструктивні переконання, наприклад: «Я погана людина», «Я безпорадний», «Світ тотально небезпечний, щось страшне неминуче станеться», «Усі люди кривдять, їм не можна довіряти». Це суттєво впливає на психічне здоров’я і якість життя людини.

Різницю між травматичною і звичайною (автобіографічною) пам’яттю добре пояснює метафора книжки. Травматична пам’ять схожа на книжку з вирваними сторінками (спогадами). Їх підхоплює вітер, і вони злітають перед очима тоді, коли ми цього не чекаємо. Біль у таких спогадах такий самий гострий, як тоді, коли все відбувалося. Людина може лякатися спогадів, які самовільно втручаються у свідомість і викликають надмірні стресові реакції, та почуватися перед ними безпорадною.

Автобіографічна пам’ять — це ніби книга нашого життя, сторінки якої (спогади) підклеєні, розташовані в хронологічній послідовності та зібрані в цілісну історію.

Ця книга може містити й важкі розділи, які викликають непрості емоції. Проте ці емоції вже не мають такої інтенсивності, а людина знає: це було в минулому, я вижила, я впоралася, я сильна, гідна й цінна людина.

Тоді пережитий досвід стає джерелом сили, гідності й стійкості, а також правдивим спадком для наступних поколінь.

Чому мовчання не лікує

Один із симптомів посттравматичного стресового розладу (ПТСР) — уникнення. Людина оминає все, що нагадує про подію: місця, звуки, запахи, думки, розмови. Може здаватися, що так легше. Водночас так само як рана без належного лікування поширює запалення на весь організм, так і неопрацьована травматична пам’ять впливає на психічне здоров’я, якість стосунків і життя людини загалом.

Те саме відбувається із суспільством. Замовчаний досвід наших бабусь і дідусів передався нам не як сила, а як надмірна пильність, страх виділятися, мати власну думку й бути сміливими та відчуття меншовартості.

Часто мовчання було не лише вибором, і про це пишуть дослідники.

Джудіт Герман, докторка медицини, професорка психіатрії Гарвардської медичної школи, у своїй книжці «Психологічна травма та шлях до видужання» підкреслює: «Злочинець, аби уникнути відповідальності за свої злочини, робить усе від нього залежне, щоб посприяти забуттю. Таємниця та мовчання є його першою лінією оборони».

Віра Агеєва, літературознавиця й літературна критикиня, у книжці «Проти культурної амнезії» пише: «Національна пам’ять ніколи не є суто архівом — вона завжди є полем бою», «Нездатність згадати спричиняє травму, несумісну з повноцінною життєдіяльністю».

Ярослав Грицак, історик і публіцист, доктор історичних наук, професор Українського католицького університету, у книжці «26-й процент, або Як подолати історію» зазначає: «Минуле існує ніби двічі: те, яким воно насправді було, і те, яким воно є в наших головах».

Тому те, що і як пам’ятає кожен із нас, стає частиною нашої спільної культури пам’яті й спадку, який ми передаємо наступним поколінням.

Сьогодні ми вперше маємо змогу на весь світ говорити правду про те, що відбувалося й досі відбувається з Україною, і про те, хто насправді є кривдником і злочинцем. Ніколи раніше українці не писали стільки книжок, не знімали стільки фільмів і не ставили стільки вистав про пережиті травми й втрати. Водночас ми свідчимо й про силу, мужність, людяність і гідність нашого народу.

Пам’ять і втрата

На жаль, досвід війни пов’язаний із великою кількістю болючих втрат. Ми втрачаємо найкращих синів України, близьких людей, свої міста, своє звичне життя.

Втрати воєнного часу мають свої особливості. На жалобу часто немає ні часу, ні простору, смерть буває раптовою, а іноді немає змоги навіть належно попрощатися.

Пережиття втрати — це дорога з двома смугами. На одній ми згадуємо, сумуємо й оплакуємо втрати, на іншій — живемо далі, творимо життя і культуру пам’яті.

Кетрін Шир, докторка медицини, професорка психіатрії Колумбійського університету, засновниця й директорка Центру тривалого горя, каже: «Жалоба — це форма, якої набуває любов, коли ті, кого ми любимо, помирають».

Ми можемо втратити близьку людину чи місто, але ніколи не втратимо стосунку з ними. Інтеграція втрати полягає також у тому, щоб перенести цей стосунок ззовні всередину й розбудувати у своєму серці місце для тих, кого ми любимо.

Тому слова докторки психологічних наук, психотерапевтки Джоані Спірінгс про те, що є життя після втрати, стосуються і тих, хто втратив, і тих, кого втратили.

Імовірно, біль втрати ніколи не зникне повністю, але ті, кого ми втратили, і далі житимуть у нашій пам’яті та в нашому серці.

Вони також залишаються в пам’яті людей, яким ми розповідаємо про них, з якими ділимося спогадами, історіями їхнього життя та любов’ю до них. Так пам’ять про близьких виходить за межі нашої індивідуальної пам’яті, зберігається, передається іншим і стає спільною пам’яттю.

Що допомагає в часи випробувань

Олег Романчук, психотерапевт, дитячий психіатр, директор Українського інституту КПТ та Інституту психічного здоров’я УКУ, у своїй книжці «Люди надії» так пише про стійкість: «Стійкість — процес неперервної навігації через випробування. Вона передбачає належне сприйняття ситуації та глибоке її розуміння, вибір оптимальної стратегії реагування на цьому етапі, її втілення, подальший перегляд. Відтак у стійкості є адаптивність і гнучкість, вона не є чимось стабільним та незмінним. Також стійкість не має якоїсь однієї універсальної стратегії — адже різні ситуації можуть вимагати різних підходів, які теж у процесі змінюються».

Формула стійкості охоплює:

• цінності, згідно з якими живе людина;

• ефективні дії відповідно до цих цінностей;

• корисне мислення;

• навички регуляції енергії та емоцій;

• вміння будувати якісні, глибокі стосунки.

Наукові дослідження та особистий досвід людей, які пережили важкі випробування, свідчать, що посттравматичне зростання починається не лише після зцілення, а й під час важких подій, коли людина зберігає зв’язок зі своїми цінностями й сенсами та може бути підтримкою для інших.

Тому пам’ять є важливою складовою нашої психологічної стійкості.

Зберігаючи зв’язок із власною історією, ідентичністю та цінностями, ми пам’ятаємо, ким ми є, у чому наша сила й автентичність, на що можемо спиратися і заради чого боремося, вистоїмо й відродимося.

Навчання для HR і керівників: культура пам’яті, психологічна підтримка і ветеранська політика

Поряд із нами в колективі можуть бути люди, які прямо зараз переживають травму чи втрату. Тому HR-фахівцям і керівникам потрібні знання та практичні інструменти: як підтримати й супроводити людину, якій непросто, і скерувати її по належну допомогу; як плекати стійкість команди; як створити ветеранську політику компанії й зробити культуру пам’яті частиною корпоративної культури.

Саме про це ми говоритимемо на сертифікатній програмі Українського католицького університету «Команди в нових умовах: пам’ять в дії». Це триденний офлайн-курс у Львові для HR- та L&D-фахівців і керівників команд. Я відкриватиму програму темою «Культура пам’яті. Як пам’ять формує спільноти, підтримує стійкість і впливає на корпоративну культуру».

Чого навчає програма

• культура пам’яті та етичні практики вшанування загиблих у компанії;

• психологічна підтримка працівників: стрес, травма, відновлення і стійкість команди;

• робота з втратою в колективі та безпечний «простір пам’яті»;

• ветеранська політика компанії: навіщо вона, хто її формує і як її впровадити;

• реінтеграція ветеранів на робочому місці: залучення, адаптація, професійне зростання;

• підтримка родин військових і етична комунікація з мобілізованими працівниками.

Ви отримаєте інструменти, які можна одразу застосувати в роботі з командою, і розберете реальний кейс УКУ: як університет вибудовував власну ветеранську політику.

Хто викладатиме

1. Олена Купріян — психотерапевтка, супервізорка Центру психічного здоров’я і травмотерапії «Простір Надії» УКУ;

2. Христина Рутар — дослідниця культурної пам’яті та травми, старша викладачка кафедри культурології УКУ;

3. Андрій Каспшишак — керівник Офісу у справах ветеранів та їхніх родин УКУ;

4. Христина Цар — керівниця відділу управління персоналом УКУ.

Для кого цей курс

• HR-фахівці та L&D-спеціалісти;

• керівники команд і менеджери компаній;

• фахівці з корпоративної культури та внутрішніх комунікацій;

• керівники громадських організацій і благодійних фондів.

Формат, дати і вартість

Дати: 12–14 листопада 2026 року.
Формат: офлайн, кампус УКУ, Львів; 3 дні, 18 годин навчання.
Документ: сертифікат УКУ, 1 кредит ЄКТС.
Вартість: 25 000 грн.

Часті запитання

Чи можна пройти курс онлайн? Програма відбувається офлайн на кампусі УКУ у Львові.

Чи є партнерська ціна? Щодо партнерської ціни та знижок пишіть координаторці програми Ірені Стоколос: irena.stokolos@ucu.edu.ua.

Зареєструватися на програму «Команди в нових умовах: пам’ять в дії»